Конфиденциальность

клиентов

Индивидуальный

подход

Направленность

на результат

Честность

и открытость

Бесплатные

консультации

История адвокатуры характеризируеться  длительностью  и сложностью своего становления, которое продолжается до сегодняшнего дня. Начало ее развитию было положено еще в греческом периоде, так как именно из греческой древности зарождается явление, которое очень походило на адвокатскую деятельность, которая развивалась и принимала какие-то очертания вместе с  правом. После того, как римляне завоевали Грецию,  греческое право, которое существовало на тот момент объеденилось с римским. Именно во  времена Римской Империи  мы можем наблюдать  очень стремительный рост и развитие юриспруденции, главным образом, благодаря гласности обвинительного процесса, при наличии юрисдикции самого народа. Следует объяснить, что понимается под словосочетанием “юрисдикция  народа”- это когда группа простых людей выбирала  старшего для делегирования вопросов, которые имели признаки норм права. Выбранные  таким образом лица голосовали за принятие общедоступных и общеизвестных правил бытия, которые практически являлись законами. В этой среде зародились элементы, которые находились в противовесе к публичным обвинениям, а также выполняли защитную функцию, через которую лицам, имеющим склонность защищать, представлялся широкий спектр для деятельности. Деятельность защитников прав людей, и это уже можно было называть адвокатурой, была совершенно свободной деятельностью – она не требовала признания властью, учета, контроля, и создала целый ряд первоклассных ораторов. Имен Цицерона и его соперника Гортензия, было бы достаточно, чтобы прославить их век.

После падения Римской Империи, начался новый этап в развитии адвокатуры, который называется Византийским. Именно в период византийского периода адвокатура получила законодательную базу, которая выглядела как нормы права и имела название “положения”.  А так же были введены экзамены для желающих стать адвокатами, регламентировалось количество адвокатов в каждой провинции, появились коллегии адвокатов, их начали вносить в специальные списки в порядке их допущения к профессии. В эту же эпоху появился первый кодекс, а услуги адвоката стали строго регламентироваться, появился  первый дисциплинарный надзор за деятельностью адвоката, который устанавливался  начальником провинции. Самыми главными преступлениями, для адвоката  считалась измена интересов клиента, вымогательство слишком большого гонорара, получение для себя части спорного имущества. Так, например, если адвокат изменил интересам клиента, то его клиент имел право отказаться от него, потому что византийцы говорили “Лучше честный адвокат, чем нечестно нажитое имущество”.

Как ни странно, но византийская эпоха развития адвокатуры не слишком повлияла на возникновение этого института в европейских странах. Скорее всего, это объясняется слишком строгой регламентацией деятельности адвокатов. Справедливо заметить, что адвокатской практики Древней Греции и Римской Империи оказалось достаточно, чтобы повлиять на адвокатуру в странах Европы. Даже сейчас в европейской адвокатуре просматривается влияние греческого и римского этапов развития.

Появление профессиональной адвокатуры в Российской империи, и в частности в Украине, связано с судебной реформой 1864 г., которая провозгласила принципы независимости судей, гласности, устности и состязательности судебного процесса, ликвидировала сословный суд, хотя елементы последнего эта реформа все же сохранила. В практически неизменном виде остались явления участия в процессе сословных представителей, особая подсудность дел высших должностных лиц, сохранились крестьянские и духовные суды. Были введены суд присяжных, адвокатура, мировые суды. Получив законодательное закрепление в судебных уставах, адвокатура стала новым юридическим учереждением.

   В дореформенное время на протяжении нескольких веков роль адвокатов выполняли частные лица, которые назывались “стряпчие” или ходатаи по делам. Их функции не были законодательно регламентированы, каких-либо требований к ним (например, наличия специального образования) не предъявлялось. Как правило, их обязанности ограничивались составлением документов и предъявлением их в различные инстанции. И даже создание в 1832 г. института присяжных стряпчих в силу важного характера их деятельности не могло гарантировать новым социальным слоям защиту их интересов в суде и других учреждениях. В дествительности это означало, что лицо, которое нуждалось в защите своих интересов в суде, получало от стряпчего только письменное прошение, но представительство интересов в суде адвокатом не осуществлялось и перед лицом суда человек был беззащитен.

В 1813 году зафиксирована первая попытка кодификации норм уголовного права, именно  в основной части проекта с подробностью установлено различие по наказуемости лиц привилегированных и непривилегированных, создано учение об обстоятельствах, влияющих на меру ответственности, и т.д. Основная часть проекта имела значение для дальнейшего развития уголовного законодательства.

Первый полноценный уголовный кодекс — “Уложение о наказаниях уголовных и исправительных” — был подписан в 1845 году Николаем I. Заметной его особенностью в сравнении с более ранними нормативными актами было выделение общей части как элемента структуры кодифицированного акта. Среди особенностей Уложения заслуживает внимания подробно разработанная система наказаний, включавшая 12 их “родов” и 38 “степеней”. Кроме этого, нормы, предусматривающие уголовную ответственность, содержались в “Воинском уставе о наказаниях” (282 статьи).

Судебная реформа  судопроизводства, объявленная Александром II 20 ноября 1864 года, ввела новый центральный элемент, такой как суд присяжных заседателей и  присяжных поверенных. Реформа обеспечила гласность, состязательность и бессословность судопроизводства. Появление правозаступничества (или представительства в суде) связано, прежде всего, с тем, что были обобщены и систематизированы мнения о том, что для грамотного ведения дел необходима специальная подготовка, и лица, ею не обладающие не в состоянии оптимизировать судебный процес, Так, например, крестянин, которому стряпчий подготовил какое-то прошение, зачастую не мог его даже прочитать, а об оптимальном процесуальном (в современном понимании термина)  поведении в суде не могло быть и речи. Таким образом, обнаружилась необходимость введения в прцесс специалиста в области права. Впервые используется термин, “профессиональный поверенный, коим, фактически и доныне, является современный адвокат, правда сейчас, на территории нашей страны, адвокатская деятельность носит признаки и стряпчего и поверенного одновременно.
      О профессиональных поверенных впервые упоминается в русских законодательных памятниках XV века, но принцип личной явки искателя своего права в суд будет действовать еще на протяжении столетий. Исключение из этого представляет средневековый Новгород, где развитая торговая жизнь вынудила законодателя предоставить всякому  право иметь поверенного.

Присяжным поверенным, принявшим эту должность, сохранялись чины, полученные на прежней службе, и придворные звания. Претенденты на звание присяжного поверенного, после пяти лет нахождения в службе в должности, связанной с юриспруденцией, подавали заявление в совет присяжных поверенных с приложением необходимых документов. Совет рассматривал эту просьбу, затем принимал постановление о принятии кандидата или об отказе. Лицо, принятое в при­сяжные поверенные, получало свидетельство и после этого принимало присягу. Затем его включали в специальный список присяжных поверенных, а решение о его принятии публиковалось к всеобщему сведению.

 В ходе рассмотрения вопроса о реформировании судебных установлений, специальная комиссия подписала проект, по которому профессора и преподаватели юридических наук в высших учебных заведениях, а также должностные лица административных ведомств могли заниматься адвокатурой с разрешения начальства.
          Поверенным запрещалось определять различную меру вознаграждения в зависимости от результата по уголовному делу. Совет мог снизить размер гонорара поверенному, если находил сумму чрезмерной и не соответствующей достоинствам, опыту и знаниям адвоката.

При каждом присяжном поверенном могло состоять не более трёх помощников. Для того чтобы стать помощником поверенного, требовалась практическая подготовка не пять, а три года. Не христиане могли быть так же приняты в сословие помощников адвокатов в размере, не превышающем 10 % общего числа присяжных поверенных при каждом окружном суде. В первый год подготовки помощники имеют право вести дела, которые подсудные участковым судьям. По истечении этого срока, они имеют шанс получить от Совета, свидетельства на ведение дел, только в том случае, если будут признаны достаточно подготовленными.

         Надзор за помощниками и дисциплинарная власть принадлежит Совету присяжных поверенных и судебным установлениям.

   Судебная адвокатура, была не  единственным средством защиты законных интересов российских подданных,  а был также  легализован институт частной адвокатуры, который по функциям напоминал ходатаев прежних времен. Так называемые “частные поверенные” обязаны были получать особые свидетельства от судебных мест. Судебное место имело право удостовериться в надлежащих познаниях желающего получить свидетельство на хождение по делам. Этим испытаниям не подвергались: лица, получившие свидетельства от другого, равного или высшего суда; лица, имеющие аттестаты университетов или других высших учебных заведений об окончании курса юридических наук. Свидетельства были обложены особым сбором в размере 40 рублей в год (для мирового съезда) и 75 рублей (для окружного суда или палаты). Дисциплинарная власть над частными поверенными принадлежит тем судам, при которых они состоят. Частные поверенные не объединялись ни в какие сословные учреждения и под особую защиту государства не попадали. Таким образом, организация института частных поверенных не гарантировало в достаточной степени ни юридических познаний, ни нравственных качеств, ни независимости этой категории адвокатов.

Одним из известных адвокатов по уголовным делам был известен такой как, Спасович Владимир Данилович (1829-1906):

     Родился в 1829 году в г. Речице Минской губернии. Получил польское воспитание, закончил с золотой медалью Минскую гимназию. По окончании в 1849 г. юридического факультета Петербургского университета работал в Палате уголовного суда. В возрасте 22 лет защитил магистерскую диссертацию по кафедре международного права. Сотрудничал с К.Д. Кавелиным и «Вестником Европы». С 1857 г. Спасович читал в Санкт-Петербургском университете лекции по уголовному праву, в 1861 г., с временным закрытием университета, оставил эту кафедру. Затем недолго преподавал в Училище Правоведения и прекратил в 1864 профессорскую деятельность, целиком посвятил себя адвокатуре. Как адвоката Спасовича отличали корректность формулировок и сдержанность эпитетов, он был из тех, кто считал, что не все средства хороши в достижении цели. Неоднократно избираемый в товарищи председателя и председатели совета присяжных поверенных Санкт-Петербургского округа, Спасович много сделал для регламентации отношений последних к публике и к поручаемым им  уголовным делам, в смысле требований строгой профессиональной этики. Выступая в качестве защитника, а иногда и гражданского истца в ряде выдающихся уголовных дел, Спасович явился не только талантливым представителем адвокатуры, но и всей своей деятельностью на этом поприще преподал достойные самого внимательного изучения приемы и способы, согласные с непосредственными целями и, вместе с тем, - с общественными задачами адвокатуры. Полное собрание его сочинений содержит в себе пять томов речей, из которых представляется возможным вывести, в известной системе, его взгляды на теорию и практику деятельности судебного оратора.

В своих трудах он разрабатывал вопрос о свободе совести, вдумчиво разграничивал отношения между наукой и религией, между догматической и нравственной стороной последней и между свободой исповедания и свободой исследования; рассматривал вопросы о пределах карательной власти государства и о взаимодействии законов и нравов. Очень искусно споря против фактической стороны дела, но, никогда не уменьшая значения и силы злого деяния, приписываемого подсудимому, Спасович обращает особое внимание на выяснение вопросов о том, что за человек, обвиняемый и подходит ли содеянное им под то определение закона, на котором настаивает обвинитель. Отсюда блестящие и продуманные характеристики и тонкий, научный и житейский разбор уголовной квалификации действий подсудимого.

За 40-летную адвокатскую деятельность В.Д. Спасович заслужил почетный титул “Король адвокатуры”.

 

 Про примус у виборі захисника і щедрість бюджету

         Замислитися про абсурдність того, що відбувається у царині надання безоплатної правової допомоги мене давно спонукали розвішані коридорами приміщень судів плакати, які всім і кожному обіцяють безоплатну правову допомогу, закликають вимагати (!) адвоката за рахунок держави, а «взятися за перо» змусив випадок, який відбувся у центрі Києва 1 грудня 2013 р. Пересуваючись цього дня прилеглими до Хрещатика вулицями, ми частенько зустрічалися з нав’язливими розповсюджувачами плакатів, які містили наполегливу пропозицію безкоштовної правової допомоги за рахунок держави, що створило певний конфлікт вражень від співставлення агонізуючої економіки України, дефіцитності державного бюджету, соціальної напруги з щедротами від держави.

    Аналізуючи чинне законодавство про надання безкоштовної правової допомоги, основою якого є Закон України «Про безоплатну правову допомогу», прийнятий Верховною Радою України 2 червня 2011 року № 3460-VI (далі-Закон), можна зачаруватися закладеною до нього ідеєю – забезпечити необхідною правовою допомогою тих, хто, унаслідок фінансової неспроможності, не може дістатися до оплатної юридичної допомоги, але положення пункту п’ятого частини другої статті 14 цього Закону передбачає можливість надання безкоштовного захисту будь кому, хто затриманий за підозрою у вчиненні злочину, без поділу затриманих на тих хто бажає мати безкоштовного адвоката, а хто – ні. Такий державний альтруїзм викликає занепокоєння чи не залишає держава, надмірно опікуючись усіма затриманими особами, без уваги та фінансування інші соціальні сфери життєдіяльності країни, наприклад пенсійне забезпечення, погашення заборгованості по зарплатам вчителям, лікарям, підвищення їх соціального захисту, ремонт практично зруйнованих доріг і безліч іншого, що потребує негайної і обов’язкової підтримки держави. Розглянемо якими є наступні правові акти, прийняті на виконання вищезгаданого Закону та їх практичне застосування. Так, постановою Кабінету міністрів України №1363 від 28 грудня 2011 року затверджено та введено в дію з січня 2012 року «Порядок інформування центрів з надання безоплатної правової допомоги про випадки затриманих осіб» (далі – Порядок). За вимогами зазначеного документа встановлено обов’язок слідчого або іншого посадовця правоохоронного органу (за термінологією цього Порядку-службова особа суб’єкта подання інформації, яка здійснила затримання) повідомляти про затримання будь якої особи центральний або регіональний центр з надання безоплатної правової допомоги (далі-Центр). При цьому від слідчого не вимагається з’ясувати у затриманого чи є у нього бажання мати безкоштовного адвоката чи, можливо, у нього є обраний ним захисник, якого потрібно просто запросити та почекати його прибуття для проведення слідчих дій, а не істерично викликати безкоштовного адвоката прибуття якого, насправді, нікому може виявитися не потрібним. Більше того, службою, створеною державою для забезпечення безкоштовною правовою допомогою ретельно підраховуються випадки неповідомлення Центрів про випадки затримання, що має наслідком покарання слідчих «винних» у такому неповідомленні. Якщо вищезгадане явище пояснювати простими словами, то слідчих примушують витрачати державні кошти шляхом надсилання негайної інформації до Центрів які, своєю чергою, направляють захисника до місця затримання особи. Трапляється навіть так, що обраний затриманим або його родичами захисник прибуває одночасно, або й раніше направленого Центром безкоштовного захисника, і за даремно витрачений безкоштовним захисником час роботи нібито й нема кого дорікнути – усі діючі особи виконували Закон про безоплатну правову допомогу, в якому законодавцю конче необхідно було передбачити бажання затриманого мати безоплатного захисника або передбачити з’ясування слідчим можливість/неможливість мати обраного ним захисника.
Для демонстрації запопадливого ставлення до затриманих, у відповідності до Положення про Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, яке затверджено Міністерством юстиції України наказом від 02.07.2012 року № 967/5, Центри організовують цілодобове (!) чергування працівників Центру для прийняття повідомлень про затримання осіб та надання таким особам безоплатної правової допомоги, і робота у такому режимі потребує фінансування держбюджетом у значних об’ємах. З огляду на те, що затриманий має право не давати жодних показів до прибуття адвоката і може не підписувати без нього будь які папери, потреба у таких цілодобових послугах виглядає відверто надуманою. Для запобігання порушенню права на захист затриманих осіб цілком достатньо зобов’язати слідчого оголосити затриманому його права, серед яких може бути право на перший допит з адвокатом, на дзвінок адвокатові, що спонукатиме затриманого до прийняття рішення стосовно власного захисту. Для цього не потрібно влаштовувати цілодобові чергування адвокатів щоб за їх участю проводити нічні допити, коли затриманий не має часу і можливості оговтатися від того, що з ним сталося. Фахівці з великим досвідом роботи з надання правових послуг підтвердять, що набута особою рівновага в період перерви в подіях, у поєднанні з допомогою адвоката, що прибув до підзахисного у світовий день, є найкращою запорукою ефективного захисту від звинувачень.
Незаперечно, що стаття 59 Конституції України передбачає право на правову допомогу, разом із тим зазначено - кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Існуюча в Україні система забезпечення осіб безоплатною правовою допомогою порушує конституційний принцип свободи вибору захисника тому, що відразу, слідом за затриманням, без узгодження з таким затриманим, до нього прибуває адвокат всупереч його волі, оскільки Центр, одержавши повідомлення про затримання негайно направляє захисника за вказаною слідчим адресою.       Поставлений перед фактом прибуття адвоката затриманий мусить витрачати час та зусилля на написання відмови від захисника, що з’явився і виявився не потрібним. З прикрим результатом своєї безплідної мандрівки адвокат мусить привезти до Центру заяву затриманого про відмову від участі цього захисника і сформувати рахунок державному бюджету на відшкодування витрат такої поїздки. Виконуючи Закон ніхто не замислюється про конституційне право вибору захисника у тих випадках, коли затриманий спроможний запросити потрібного йому адвоката, і він обов’язково скористається такою можливістю, нехай не тієї ж миті, а трохи пізніше, але якість захисту, у такому випадку, буде значно кращою, тому що затриманий має довіру до обраного ним адвоката. Але слід пам’ятати, що за час очікування обраного адвоката, відбуваються процеси, які дозволяють витрачати державні кошти у спосіб, про який йдеться у даній статті. На глибоке переконання усіх, з ким доводилося спілкуватися з приводу доцільності того, що відбувається, безоплатною правовою допомогою мають користуватися особи з числа вразливих верств населення і при наявності у них до того бажання. Покладати на державу обов’язок захищати від обвинувачення усіх і цілодобово можна визнати можливим, але за досягненням державою певного рівня заможності та правової культури.
   Судячи з об’єму інформації , яку слідчий повинен надати Центру за правилами Порядку відразу після затримання, останньому потрібно витратити чималу кількість часу на складання такої інформації, яка має містити і дані про затриманого, і час та підстави затримання, і місце конфіденційного побачення, дані особи, що передала інформацію тощо. Це означає що слідчий, окрім своєї безпосередньої і, зазвичай, термінової роботи змушений складати інформацію про затриманого Центру. При цьому, як вже згадувалося раніше, на обов’язок слідчого інформувати Центр не впливає наявна спроможність затриманої особи мати обраного ним адвоката. Між тим, одержавши від слідчого інформацію про затримання особи, Центр повинен направити до затриманого адвоката і він мусить прибути у місце, зазначене слідчим у інформації у будь якому разі, незалежно від потреби затриманої людини у цьому, а звільнитися від обов’язку захищати затриманого може лише на підставі письмової відмови затриманого від такого «безкоштовного» захисту. Відмова затриманої особи від адвоката, призначеного Центром, у відповідності до п.9 Порядку, повинна бути здійснена також особою в присутності цього адвоката у формі письмової заяви, копія якої надсилається адвокатом до Центру. Якщо після усіх вищезгаданих процедур виявляється, що усі ці переміщення інформації і адвокатів у просторі є даремними, внаслідок наявності у затриманого обраного ним адвоката або відсутності бажання мати адвоката взагалі, обов’язок з оплати за такі пусті процедури лягає на державний бюджет тому що адвокати, незалежно від успішності здійснених виїздів до затриманого, формують рахунок для оплати своєї роботи з державного бюджету. Із того що сказано є можливим лише один висновок – законодавство, яке стосується безоплатної правової допомоги тяжіє у бік надмірної опіки для затриманих осіб, оскільки безоплатна правова допомога ними отримується і в тому випадку, коли вона їм не потрібна, а нав’язливість сервісу з надання такої допомоги заведена за межі розумного. Насамперед таке явище має наслідком нераціональне використання бюджетних коштів, які формуються за рахунок платників податків, у тому числі і за рахунок податків, сплачених адвокатами, які працюють за оплатними договорами, отже, певною мірою, вони утримують «безкоштовних» адвокатів. Крім того, такий сервіс обтяжує слідчих, яких метушня з безкоштовним адвокатом відволікає від виконання безпосередніх функцій. І, в решті решт, у значній кількості випадків, безоплатні адвокати не потрібні і самим суб’єктам такої допомоги, тобто затриманим, окільні останні мають своїх адвокатів або їх близькі спроможні подбати про їх гарантовано якісний захист запросивши обраного захисника. Залишається лише констатувати, що у такому вигляді, який наразі має законодавство щодо надання безоплатної юридичної допомоги затриманим, так само як і його практичне втілення, мало кому стає у пригоді, мізерність коефіцієнту корисної дії від роботи системи безоплатної правової допомоги стає очевидним у порівнянні з витратами, які передбачені бюджетом на ці цілі. Так, для утримання створеного Координаційного центру з надання правової допомоги та регіональних Центрів безоплатної правової допомоги, щороку виділяється певна сума коштів, які могли бути витрачені державою більш прагматично. Наприклад, відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік», на загальний фонд Координаційного центру скеровано 51 мільйон гривень, з яких а на оплату послуг «безкоштовних» адвокатів передбачено майже 29 мільйонів, решта - видатки на утримання апарату, який здійснює координацію процесу надання безоплатної правової допомоги. Наскільки таке є раціональним судити читачеві, з урахуванням наявності в державі Асоціації адвокатів України, Рад адвокатів у центрі та регіонах, які можуть скоординувати надання адвокатами безоплатної правової допомоги з дотриманням правил розумності, достатності та, що важливо у важкі часи, значно меншими коштами, оскільки у такому форматі заощаджуються кошти, які наразі витрачаються на утримання окремих структур. На противагу шкоді, корисним таке становище є лише для чиновництва, яке задіяно у такому сумнівному сервісі від держави, що потерпає від нестачі коштів для забезпечення виконання основоположних та першочергових завдань.
    Підсумком сказаного є висновок про те, що Закон України «Про безоплатну правову допомогу» в частині забезпечення безкоштовним захистом усіх без виключення затриманих, та законодавство України, яке прийнято на виконання положень цього закону, робить надання безоплатної правової допомоги затриманим особам обтяжливим і для бюджету і для слідчих, які ведуть справу, обов’язком.
Слідом за оглядом законодавства та реалій в Україні, логічно ознайомитися з системою безкоштовного захисту у інших країнах та правилами, які регулюють надання правової допомоги особам, що її потребують на безоплатній основі. Почнемо із Сполучених Штатів Америки, де традиція правової допомоги започаткована ще за часів громадянської війни, коли юристи почали безкоштовно відстоювати інтереси солдатів та військовополонених. Наразі, за усієї різноманітності підходів і правил для кожного із Штатів, є загальне правило, що Уряд, у багатьох випадках, забезпечує безоплатну правову допомогу, але у кримінальних справах такою допомогою можуть скористатися лише особи, які неспроможні найняти собі адвоката. У США існують дві системи прийняття рішень щодо безоплатної правової допомоги – суди приймають рішення у кримінальних справах, а некомерційні юридичні організації – у цивільних справах. У кримінальних справах суд, дослідивши рівень фінансової спроможності обвинуваченого або підсудного, з’ясувавши у нього наявність бажання мати професійний захист, призначає адвоката та платить йому досить скромну суму за те, що він представлятиме обвинуваченого (підсудного) під час судового розгляду. Для порівняння в Україні, щоб розпочався процес надання безкоштовної правової допомоги, достатньо повідомлення слідчого Центру про затримання особи, що має наслідком безумовне негайне направлення адвоката. Уряд США, у незначних масштабах, приймає участь у діяльності правозахисних організацій у вигляді фінансових грантів на послуги, які надаються цими організаціями нужденним людям, проте основна робота із захисту проводиться на громадських засадах і юристи присвячують частину свого часу щоб вести справи, за які вони не отримують гроші. Таке явище отримало назву pro bono і, у більшості випадків, воно не ґрунтується на державному фінансуванні – фінансується за рахунок благодійних внесків, грантів та немайнових перевагах для юристів, які задіяні у наданні безкоштовної правової допомоги. За підсумками року юристи звітують про кількість годин, відпрацьованих pro bono і організації відзначають тих юристів, які приділяють багато уваги безкоштовній правовій допомозі, публікують їх імена, що поліпшує їх репутацію та фірм, у яких вони працюють, нагороджують грамотами та відзнаками, асоціації юристів зараховують години pro bono як підвищення кваліфікації тощо. Американська асоціація адвокатів заохочує адвокатів виділяти 50 годин pro bono на рік, надавати знижки для тих клієнтів, які очевидно неспроможні оплатити адвокатські послуги, заохочує адвокатів фінансово підтримувати організації, що надають безоплатну правову допомогу.
У Великобританії питання про призначення безкоштовної правової допомоги у кримінальних справах також вирішують суди, у Південній Африці та Нідерландах таке рішення приймається спеціальним урядовим органом, створеним для управління процесом надання правової допомоги, проте усі згадані системи є об’єднаними спільними критеріями для прийняття рішення щодо можливості одержання безоплатної правової допомоги, наявність яких свідчить про належність запитувача допомоги до соціально та фінансово вразливої категорії осіб.
   На завершення напрошується висновок – хоча на перший погляд порівняння існуючого в Україні порядку і умов надання безоплатної правової допомоги затриманим правоохоронними органами особам з тим, як це відбувається у потужних правових системах економічно розвинутих країн, повинно викликати гордість за країну, але виникає питання – навіщо потрібна надмірність і де брати для цього значні кошти.